Зміст роботи
Здійснює виявлення, читання, датування, опис документів ранніх історичних епох для документальних публікацій, навчальних посібників, матеріалів інформаційного характеру та в інших цілях. Встановлює достовірність палеографічних, мовних та інші особливостей документів. Консультує працівників державної архівної установи щодо роботи з документами ранніх історичних епох. Вивчає і систематизує печатки, що є на документах. Веде дослідження і розробку методичних посібників у сфері палеографії, впроваджує результати досліджень, методичні посібники на практиці. Готує доповіді, повідомлення, статті по документах архіву. Бере участь у роботі дирекції і методичної комісії.
Спеціаліст повинен знати:
Науково-дослідні і методичні розробки; вітчизняний і зарубіжний досвід; системи зберігання і класифікації документів; склад і вміст документів та інформаційно-пошукові системи, довідково-інформаційний фонд архіву; методи наукових досліджень здійснюваних в архіві; джерелознавство, допоміжні історичні дисципліни; методику розбору палеографічних особливостей текстів і друку різних епох.
Професійно важливі риси:
• хороша мовна підготовка;
• пам’ять;
• аналітичне мислення.
Медичні протипокази
• нервово-психічні розлади;
• поганий слух;
• низький інтелект.
Палеографія (грец. palaiós — «древній» и graphē — писання) – спеціальна історико-філологічна дисципліна, що вивчає історію письма, закономірності розвитку його графічних форм, а також пам’ятники древньої писемності з метою ознайомлення та читання, визначення автора, часу і місця створення. Палеографія досліджує еволюцію графічних форм букв, письмових знаків (наприклад, ієрогліфів), пропорції їхніх складових елементів, види і еволюцію шрифтів, систему скорочень та їхнє графічне позначення, матеріал і знаряддя листа. Особлива галузь палеографії вивчає графіку систем тайнопису (криптографія). У сферу палеографії входить також вивчення орнаменту і водяних знаків паперу (філіграней), формату, переплітання рукописів (у країнах Західної Європи і колишнього СРСР комплексом питань, пов’язаних з виготовленням і долею рукописної книги, займається спеціальна дисципліна, що виникла в 2-ій половині 20 ст. — кодикологія).
У палеографії розроблені специфічні методи дослідження (техніка аналізу графічних даних, методика датування рукописів по сукупності палеографічних прикмет тощо). Використовуються також методи інших наук та специфічних дисциплін: мовознавства (уточнення датування й топології рукопису за даними мови), текстології і дипломатики (уточнення тих самих даних за змістом, стилем, історією тексту, за формулярами грамот і документів), мистецтвознавства (те ж – за художніми даними мініатюр, орнаменту), хімії (аналіз чорнил та інших фарбувальних засобів), фізики (використання радіоактивних ізотопів для датування органічних матеріалів тощо) та ін.
Теоретичний бік палеографії – історія письма, будучи частиною історії культури даного народу, дає наукову основу для практичного боку — вироблення сукупності практичних прийомів для безпомилкового читання рукописів, правильного їх датування тощо. Обидва завдання науки— теоретичне і практичне — тісно пов’язані між собою.
Палеографію поділяють залежно від алфавіту і мови на: грецьку, латинську, слов’яно-руську, вірменську, грузинську, арабську тощо. Загальної палеографії не існує; деякі учені ставлять питання про необхідність створення загальної палеографії, що виявляє закони розвитку, загальні для будь-якого листа. Термін «палеографія» був вперше вжитий у 18 ст. французьким ученим Б. Монфоконом, з ім’ям якого пов’язано і виділення науки з дипломатики як самостійну дисципліну. З середині 20 ст. виявилася тенденція досліджувати листи усіх видів пам’ятників незалежно від матеріалу — не лише лист на воскових табличках, пергаменті, папері, але і написів на твердому матеріалі, на папірусі (до середини 20 ст. написами і папірусами займалися головним чином епіграфіка і папірологія) і бересті. З 50-х р. 20 ст. предметом палеографії поступово стає також лист нового і новітнього часу, що раніше майже не вивчався.
Здійснює виявлення, читання, датування, опис документів ранніх історичних епох для документальних публікацій, навчальних посібників, матеріалів інформаційного характеру та в інших цілях. Встановлює достовірність палеографічних, мовних та інші особливостей документів. Консультує працівників державної архівної установи щодо роботи з документами ранніх історичних епох. Вивчає і систематизує печатки, що є на документах. Веде дослідження і розробку методичних посібників у сфері палеографії, впроваджує результати досліджень, методичні посібники на практиці. Готує доповіді, повідомлення, статті по документах архіву. Бере участь у роботі дирекції і методичної комісії.
Спеціаліст повинен знати:
Науково-дослідні і методичні розробки; вітчизняний і зарубіжний досвід; системи зберігання і класифікації документів; склад і вміст документів та інформаційно-пошукові системи, довідково-інформаційний фонд архіву; методи наукових досліджень здійснюваних в архіві; джерелознавство, допоміжні історичні дисципліни; методику розбору палеографічних особливостей текстів і друку різних епох.
Професійно важливі риси:
• хороша мовна підготовка;
• пам’ять;
• аналітичне мислення.
Медичні протипокази
• нервово-психічні розлади;
• поганий слух;
• низький інтелект.
Палеографія (грец. palaiós — «древній» и graphē — писання) – спеціальна історико-філологічна дисципліна, що вивчає історію письма, закономірності розвитку його графічних форм, а також пам’ятники древньої писемності з метою ознайомлення та читання, визначення автора, часу і місця створення. Палеографія досліджує еволюцію графічних форм букв, письмових знаків (наприклад, ієрогліфів), пропорції їхніх складових елементів, види і еволюцію шрифтів, систему скорочень та їхнє графічне позначення, матеріал і знаряддя листа. Особлива галузь палеографії вивчає графіку систем тайнопису (криптографія). У сферу палеографії входить також вивчення орнаменту і водяних знаків паперу (філіграней), формату, переплітання рукописів (у країнах Західної Європи і колишнього СРСР комплексом питань, пов’язаних з виготовленням і долею рукописної книги, займається спеціальна дисципліна, що виникла в 2-ій половині 20 ст. — кодикологія).
У палеографії розроблені специфічні методи дослідження (техніка аналізу графічних даних, методика датування рукописів по сукупності палеографічних прикмет тощо). Використовуються також методи інших наук та специфічних дисциплін: мовознавства (уточнення датування й топології рукопису за даними мови), текстології і дипломатики (уточнення тих самих даних за змістом, стилем, історією тексту, за формулярами грамот і документів), мистецтвознавства (те ж – за художніми даними мініатюр, орнаменту), хімії (аналіз чорнил та інших фарбувальних засобів), фізики (використання радіоактивних ізотопів для датування органічних матеріалів тощо) та ін.
Теоретичний бік палеографії – історія письма, будучи частиною історії культури даного народу, дає наукову основу для практичного боку — вироблення сукупності практичних прийомів для безпомилкового читання рукописів, правильного їх датування тощо. Обидва завдання науки— теоретичне і практичне — тісно пов’язані між собою.
Палеографію поділяють залежно від алфавіту і мови на: грецьку, латинську, слов’яно-руську, вірменську, грузинську, арабську тощо. Загальної палеографії не існує; деякі учені ставлять питання про необхідність створення загальної палеографії, що виявляє закони розвитку, загальні для будь-якого листа. Термін «палеографія» був вперше вжитий у 18 ст. французьким ученим Б. Монфоконом, з ім’ям якого пов’язано і виділення науки з дипломатики як самостійну дисципліну. З середині 20 ст. виявилася тенденція досліджувати листи усіх видів пам’ятників незалежно від матеріалу — не лише лист на воскових табличках, пергаменті, папері, але і написів на твердому матеріалі, на папірусі (до середини 20 ст. написами і папірусами займалися головним чином епіграфіка і папірологія) і бересті. З 50-х р. 20 ст. предметом палеографії поступово стає також лист нового і новітнього часу, що раніше майже не вивчався.
Матеріал із сайту http://www.robota.lviv.ua